Велика бібліотека української літератури
Популярные материалы
» » Сонця і Правди Сурмач - Дмитро Павличко

Критика 1 Рубежі творчого життя Андрія Малишка на подив точно збігаються з межами центрального сорокаріччя XX століття (1930-1970 pp.). Ідейні, в суті

Сонця і Правди Сурмач - Дмитро Павличко

1
Рубежі творчого життя Андрія Малишка на подив точно збігаються з межами центрального сорокаріччя XX століття (1930-1970 pp.). Ідейні, в суті своїй життєстверджуючі й основоположні начала Малишкової поезії лежать в історичних акціях і звершеннях того сорокаріччя. Вони — насамперед в твердженні радянського ладу на нашій землі, в мирній, а потім і воєнній перемозі соціалізму, в ясній скерованості нашого народу на спільне з іншими радянськими націями осягнення комуністичної мети.
[...] Творчий шлях Малишка має свої етапи. 1930-1936 pp. — учнівство й становлення, 1936-1941 pp. — зростання й вияв головних якостей таланту. Вже на цьому, другому етапі Малишко показався майстром ліричних мініатюр, віршів-пісень, сюжетних класичних балад, широких ліро-епічних полотен, явив титанічну енергію і невгасний громадянський пал. 1941-1946 pp. — найвищі творчі досягнення Малишка, базовані на збігу воєнного лихоліття з роками розквіту його фізичного і поетичного здоров'я. Твори цього періоду мають значення художніх документів часу, з яких постає образ нескореної фашистськими поневолювачами України. В них обезсмертилась духовна велич всього радянського народу. 1946- 1958 рр.— тематичне збагачення, перехід до героїки трудових буднів, викриття капіталістичного «раю». Але і певне сповільнення в пошуках новизни, і навіть переспівування мотивів з попередніх своїх книжок. 1958-1970 pp.— новий зліт, патріотична і громадянська лірика з підсумково-філософськими творами в центрі.
Одначе цей поділ дуже умовний, бо всю творчість Малишка об'єднують певні ідейно-тематичні кола, по яких він повторно «ходить» у кожному окремому періоді, певні улюблені образи, до яких систематично повертається. Тому в життєписі поета, в аналізі окремих творів, жанрів, наскрізних образів і мотивів шукати будемо моментів узагальнюючих, щоб накреслити синтезований образ Малишкової творчості, її засновки, провідні ідеї і мистецькі достоїнства.
Феномен Малишка буде розгадуватися ще не раз у майбутньому, бо він — рідкісне явище. Безсумнівним, одначе, є те, що найкращі твори поета входять до золотого реєстру духовних цінностей, придбаних українським народом упродовж своєї пореволіоційної історії.
2
[...] Про Малишка поки що не написано ґрунтовних біографічних нарисів, але є в нас його поезія — його біографія. її написав сам поет, і все-таки вона біографія, а не автобіографія, бо Малишкові був чужий суто автобіографічний тон. Недаремно він у поезії «Учитель», ще в другій своїй книжці, кинув їдкий афоризм, який початкуючим поетам варто прибити над робочим столом:
Бо часто, хто в піснях не має вдачі, — Береться славить дні свої дитячі.
Якщо ж Малишко повертається у своє дитинство, то повертається не так до себе, як до своєї матері, до батька, до діда, до братів і сусідів, до вогника рідної хати, який не згасав поетові ні в чорному бліндажі війни, ні в світанковому залі засідань Верховної Ради УРСР, ні в холодних вогнях заокеанської подорожі, ні в сліпучому світлі його щоденної слави. Все, що робилося в його дитячій душі, Малишко відкриває сам. [...]
[...] Якщо пригадати мотиви з багатьох попередніх його збірок, стане ясно, що він постійно звітував своїми книжками перед своїм родом і всім народом, переливаючи давні болі в активну вірність новій меті. Не треба, здається, доводити, що почуття відповідальності перед стражденним минулим українського народу, притаманне Малишкові, не обмежувало його світогляду, його зацікавлення сучасністю, не відтинало поета від будущини, а якраз навпаки — засвічувало йому дороговказний маяк на її обріях. Людина нічого не може змінити в минулому, але її невдоволення минулим будує майбутність. Те невдоволення, ясна річ, не може бути нігілістичним, якщо воно справді прагне будувати, а не знищувати. В Малишковому невдоволенні минулим чуємо насамперед захист людяності, яка в усі часи поривалася до свободи, і ця його, так би мовити, загальнолюдська позиція була водночас класовою і творчо продуктивною, оскільки вона дає художникові можливість відчути себе необхідною частиною не одного дня, а всієї історії свого народу. Отож колос Малишкової свідомості вистрілює з рідної землі і хилиться до рідної землі. Той колос пробринить у Жовтневих загравах, наллється ленінським ідеалом світу, затужавіє ненавистю до гнобителів, дасть небачений урожай любові до людей. Талант Малишка — це любов, а любов завжди народжується з правди. Його ж любов до народу, до людей праці і до самої праці народжена з тієї правди, якій заглядав у вічі поет ще дитиною. То була правда тяжкої праці його батька, то була правда вічної журби і гризоти його матері. Він жив сам тією правдою, і вона була його повітрям і водою, а потім стала його чуттям і думками.
Щоб окреслити характер Малишкового поетичного таланту, треба мати на увазі не лише соціальні умови, які його формували, але й природжені, генетичні його прикмети. Одною з них є його спорідненість із іншими обдарованнями. Вони, підкоряючись талантові, накидають йому свої особливості. Нема сумніву, що музикальні здібності Малишка відкрили його душу для народної пісні. Він писав, що його «напували» з дитинства піснями, але головнішим було те, що його душа постійно і жадібно прагнула того трунку. Мелодії народних пісень розпрацьовували і насичували його пам'ять, відкладалися в його підсвідомості, щоб згодом на поклики натхнення підніматися звідтіля і втручатися в роботу його словотворчого мислення. [...]
[...] У підсвідомій розрахованості на слухача (а багато поезій Малишка призначені ніби заздалегідь для сценічного виконання) є елемент, що впливає не тільки на композицію, розмір, підбір лексики і т. д., але й на ідейну сторону поетичного твору. Якщо ж навіть ця розрахованість певною мірою була свідомою, то не для того, щоб запобігати перед аудиторією, а щоб володіти нею за допомогою зрозумілих їй почувань і образів.
[...] У Малишка було багато літературних учителів. Навіть осягнувши мистецьку незалежність, він інколи по-молодечому захоплювався творами інших поетів. Благородний спокій канонічних віршованих форм, як і білий вірш, у доробку Малишка — це слід такого захоплення творчістю Рильського. Якщо ж говорити про глибинний зв'язок зрілої поезії Малишка з певним постійним центром впливу, який посилає життєві імпульси і принаджує, як зоря, то це зв'язок із геніальним словом Кобзаря.
У 1938 р. вийшли майже одночасно дві його збірки: «Лірика», «З книги життя», і поезія з того часу стала щоденною працею Малишка. Він не був поетом кабінетного типу, і його важка праця за письмовим столом майже завжди продовжувала або розпочинала ті думки, з якими він проводив дні, сповнені комсомольської молодечої гарячковості, громадянських уболівань і радощів. Комсомол дав Малишкові глибоке і правильне розуміння різних життєвих конфліктів і насамперед ідеологічних боїв, зарядив його поезію пафосом життя нинішнього, вмінням знаходити і стверджувати нові риси цього життя.
[...] Зіставляючи факти особистого й творчого плану, які в багатьох інших поетів є нерозривною цілістю, бачимо, що деякі «малі трагедії» Малишкової душі залишилися ненаписаними. Потаємна словесна трутизна новітніх Сальєрі, гіркота розчарування в деяких найближчих людях — цього в житті Малишка не бракує. Проте на його творчість у першу чергу впливають події загальнонародного, державного масштабу, його особиста — невгамовна й широка — участь у тих подіях. Так було в 1939 p., коли він, беручи участь у визвольному поході Червоної Армії в Галичину, писав «Листи червоноармійця Опанаса Байди» і оспівував не «чічки» й «смерічки», як це робили деякі поети після нього, а болі галицького бідняцтва, історичну справедливість возз'єднання українських земель. Так було і в часи Великої Вітчизняної війни, коли він працював кореспондентом газет «Красная Армия», «За Радянську Україну». «За честь Батьківщини» і на вогневих рубежах, у землянках, клунях і просто неба писав балади й поеми, пісні й ліричні сповіді, сповнені шевченківської любові до поневоленої України, і закликав до помсти за її рани. Так було й по війні, коли, подорожуючи по Канаді і США, він переливав свої враження в полум'яні рядки книжки «За синім морем». [...]
З
[...] Любов до рідної матері давала поетові ніжність і благородство, пронизувала його свідомість променем доброти, якої він тримався в творчості, в поведінці, в ставленні до людей. До образу рідної матері він додав ідеальні прикмети, витворені з почуття пошани до інших матерів. Ще в Овручі Малишко жив на квартирі неписьменної жінки, яка диктувала йому листи до свого сина — офіцера Червоної Армії. Можливо, ранні вірші Малишка, в яких виступають у ніжному зв'язку почуттів мати і син-воїн, ранній твір його «Мати», де виведена жінка, яка латає гімнастерки, бинтує рани солдатам, а саму її «кулі не беруть», як і книжка «Листи червоноармійця Опанаса Байди», задумувалися при писанні листів отієї неграмотної, але мудрої жінки. Так чи інакше Малишко став поетом материнського смутку і материнської величі, він пережив — і відбив це в своєму слові — всі почуття, які йшли материнськими стежками в його душу. Та були ж і до матері стежки із його синівського серця. І не тільки до рідної матері: схвильованість, із якою написана одна з найталановитіших його збірок «За синім морем», це головним чином синівські почуття. Малишко створює скорбні портрети американських матерів у віршах «Вдова», «Негритянка», «Пісня матері», «В ліфті». Він бачить у капіталістичному світі насамперед понівечену долю матері. Але його печуть не тільки материнські сльози за синами, повбиваними даремно в Кореї та інших лакомих для імперіалістів землях. Він спостеріг, наприклад, що білі джентльмени не скидають капелюха в присутності чорної ліфтерки, а свою ввічливість демонструють лише перед білими жінками. Пригадалася мати, і він уже говорить з негритянкою, ніби з рідною матір'ю. [...]
[...] У Малишка кожен вірш про матір мав якийсь новий відтінок. На відміну від деяких інших постійних своїх тем, тему матері обробляв він як майстер-симфоніст. Власне, слово «майстер» тут не зовсім на місці. У Малишкових віршах про матір уміння писати неможливо відокремити від емоційного тремкоту, який вибивається з душевного дна, і думка, яка приходить на зміну почуттю, його не видозмінює. Здавалося б, невиразні, часто вживані слова входять у тканину вищенаведених строф, але ж вони, мабуть завдяки органічному поєднанню з образами «Слова о полку Ігоревім», виблискують сліпучою новизною, затинаються в серце і щемлять, як велике диво любові, в яке прагнемо увійти і пережити його. Вірш «Мати» («Чорна хмара вкриває півнеба з дніпрового краю...») має всі найважливіші риси поетики Малишка — пісенність, розмовний ритм, новаторську інтерпретацію традиційних національних образів. Його зараховуємо до шедеврів не тільки української, але й світової лірики наших часів.
На війні Малишко осмислює джерела героїзму радянських людей, просвітлює свою тугу за родиною героїко-патріотичним настроєм і доходить до мислі, що мати-Батьківщина в уяві кожного бійця має свої індивідуальні прикмети і разом з тим вона є найдорожчим і спільним для мільйонів емоційно-ідейним осередком людської душі. Відданість Батьківщині освячується вірністю рідній матері.
З цього погляду цікава його поема («героїчна симфонія») «Сини», написана у формі монологів — синівських звітувань перед матір'ю. Головна постать поеми — жінка, яка послала на битву з ворогом трьох своїх синів-воїнів. Як перед Батьківщиною, перед нею відкриваються солдати, їх бесіда нагадує сповідь, їх стривоженість перед материнським словом, що або схвалить, або й огудить їхні вчинки, нагадує зворушення людей, котрі прийшли перед очі свого наймогутнішого божества. Вони розуміють, що устами матері завжди промовляє народ.
[...] Два сини розповідають про свої подвиги, а третій — про свою смерть, двох вона винагороджує поцілунком, а третього хоче обняти, але не може — він зникає. Проте не смерть визначає настрій твору, а життя. «І високі журавлині ключі курликали в небі: «Будемо жити!» І дві молоді яблуні під вікном хилилися матері на плечі: «Будемо жити!»
По війні Малишко знову повертається до образу матері, він знає: допоки житиме мати, житиме й біль за тим сином, що не повернувся з битви. [...]
4
Коли в українській поезії з'явився Малишків ліричний герой, у нього закохується молодь, бо він неспокійний і не роздвоєний у душі. Він має одну велику любов — Батьківщину, одну велику мету — служіння народові. А ще подобається молоді, що він весь пройнятий героїкою громадянської війни. [...]
[...] Малишко не обмежився загальними натяками, розпливчастим патріотизмом, характерним для деяких ліриків передвоєнної доби. Поряд з дзвінким, але поверховим твором «Розшумовуйся, зелений дубе», де мовиться про те, що ми
Гнівом, порохом, вогнем Били ворога й поб'єм, — у Малишка знаходимо речі дивовижної проникливості в «мораль» і «філософію» фашизму, в його страхітливе єство. Ці твори говорили не про якусь абстрактну небезпеку, а про конкретного ворога, з котрим радянська людина на ідеологічному рівні перебуває в стані вічної війни. У вірші «Пам'ятник Марксу» поет намагається відтворити образ гітлерівської Німеччини як небезпечного і потворного зміїного кублища [...].
[...] Малишко прагне, щоб його сучасники відчували святість рідної землі, він виховує це відчуття в собі, його ліричне «я» легко проникає в різні епохи, не розсипаючись, а міцніючи від цього. В «Запорожцях», написаних перед війною, відбувається зміщення часових площин, або, точніше, розгортання козацьких і сучасних битв у теперішньому часі з переплітанням давніх і сьогоднішніх прикмет бою. Це робить «Запорожців» актуальними лірично, що важливо підкреслити, оскільки політична чи соціальна актуальність поезії завжди спирається на поетове індивідуальне сприйняття світу, на його інтимне переживання історії.
[...] Взагалі Малишко в «Запорожцях» створює печальні картини. Ворон на бойовищі, порубані лицарі, материнські плачі за синами, ясир, побратимство, на жаль, не завжди вірне, — головні лінії цього циклу. Тут нема зухвалої бравади козацькою силою і відвагою, нема засліплення блискотом січової зброї. Малишко творить образи своїх запорожців, спираючись на демократичні традиції української дожовтневої літератури, продовжуючи шевченківську лінію в цій темі, але в його циклі нема навіть глибоко прихованих книжних запозичень і ремінісценцій. Натомість деякі вірші «Запорожців» є переспівами народних пісень («Спірка», «Гомін, гомін по діброві...») або творами, написаними в дусі народної пісні («Скарга»). Проте народна пісня для Малишка була не завжди тільки зразком високомайстерної поетики, яку він подекуди відверто наслідував. Вона мала (і має!) в собі таку правду, яка допомагала поетові виробляти правильний погляд на історію. І там, де гору брала саме ця правда, а не проста стилізація, Малишко досягає разючих успіхів.
У «Запорожцях» на нову силу почала виявлятись одна з найцікавіших прикмет Малишкової поезії — народність. Ясна річ, фольклорні елементи, з яких частково будується цикл, не визначають її, а тільки підсилюють. Ідейне спрямування цих поезій — воно має не декларативний, а тільки опосередкований змістом переживань ліричного героя характер, — ось що робить «Запорожців» глибоко народним твором. Малишко в «Запорожцях» оспівує насамперед віру в народ, показує його непереборне правдолюбство. Народ завжди знає, де правда, він відкидає брехню і мстить як дрібним наклепникам, так і великим фальшівникам історії. Розуміючи класову суть самої правди, Малишко шукає борців за правду серед людей праці.
Показувати запорожців як лицарів правди і свободи Малишко продовжував у поемі «Дума про козака Данила» (1941), в збірці «Книга братів» (1954), де ця тема осучаснюється ідеєю дружби російського й українського народів, у багатьох віршах різних літ, зокрема в енергійно-юнацькій поезії «Бій Максима Кривоноса».
5
Весною 1942 р. у Воронежі вийшла тоненька, всього на 38 сторінок (найменша з усіх Малишкових збірок), книжечка «Понад пожари». Вийшла напередодні вторгнення ворожих танків у місто, і тому майже весь тираж її загинув. Але в усі наступні свої книжки воєнного часу Малишко включав свою збірку «Понад пожари». Вона стала подібною до грудки снігу, яка скочується з гори, перетворюючись на снігову лавину. Власне кажучи, п'ять поезій з тої книжки, а саме: «Україно моя», «Київ», «Мати», «Моєму батькові» і «Боженко», стали серцевиною не тільки воєнної лірики, але й усієї творчості Малишка. Ці поезії відкрили поета великого, надали його постаті характерних і неповторних обрисів. Сьогодні ми дивимося на Малишка з незначної дистанції, і він вимальовується перед нами потужно й докладно — адже ми пам'ятаємо творчий розмах і життєву ненасить його останнього десятиліття. Але якщо можна було б абстрагуватися від усього, що він написав після згаданих творів, і подивитися на нього не з трьохлітньої, а з тридцятилітньої відстані, то й тоді постать поета не змаліє.
[...] Елегійні «зимовії пороші» і «сніжок-залєжок» Малишко тут же обертає на дим бойовища та на посвисти ворожої нагайки і підкоряє іншому настрою зимову стихію.
[...] Невтішні думки про Україну тут невіддільні від споминів про батьків, про місто своєї юності Київ, про героя громадянської війни Боженка — символ народних українських сил, які без оглядки стали під знамена Жовтневої революції. Багатство тематичне, різноманітні настрої і почуття переплелися в циклі «Україно моя». Ніде Малишко не досяг такої многоплановості в показі життя українського народу, такої епічної масштабності і разом з тим мимовільної метафоричної ювелірності, ніде не був таким ускладненим і мінливо різним, як у цьому творі. Розмаїття настроїв і почувань розливалося тут широко, але й збиралося інколи, як течія ріки у вузькому плесі, в одній строфі.

Україно моя, далі, грозами свіжопропахлі,
Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла!
(«Україно моя»)

Скільки тут метафор, і кожна відбиває протилежне або принаймні мало подібне у відношенні до іншої сприйняття України. Та понад усіма образами рідної землі стоїть розтерзана душа поета, мужня в своїй вірі в перемогу, правдива в любові до рідної землі, одержима святою ненавистю до ворога.
[...] Дифузія окремих образів із «Слова о полку Ігоревім» у цикл «Україно моя», що сталася в результаті довоєнної роботи Малишка над переспівом «Плачу Ярославни», не пояснює ще всього у взаєминах нашого поета із пам'яткою давньоруської поезії. Спільним було жадання Малишка і жадання невідомого автора «Слова» — «за шеломянем», тобто за горою, або ж, кажучи інакше, за палаючим небесним пругом, шукати своєї рідної землі, злітати понад небесні долини, єднатися з природними силами, страждати не в стінах дому, а на всесвітньому безмежжі, заповнювати своїм голосом не людське приміщення, а все житло народу — землю і небо. Ясна річ, Малишко нічого й нікого не наслідував у своїй воєнній ліриці. Він виявив з вибуховою драматичністю тільки свою душу в ній, але та його душа була безмірна і багата, як сама історія нашого народу.
У «Слові про поета», розглядаючи воєнну лірику М. Рильського, Малишко писав: «Талант митця, якщо він справжній талант, не може стояти осторонь від долі свого народу, тим більше, коли ця доля піддавалася таким страшним випробуванням». Малишко не тільки не стояв осторонь від долі своєї Батьківщини в найгрізніші літа, він чи не найглибше в нашій поезії відбив мужність і завзяття народу в жахному поєдинку з фашистським змієм. «Битва» і «Ярославна» — дві наступні збірки Малишка воєнного часу, без яких годі уявити українську радянську поезію як воїтельку і виразницю нових національних особливостей, подають у баладному жанрі картини війни. Це будні боїв, будні небаченого героїзму, панорама характерів подвижницьких і народних, зваблива дивина погірдливого ставлення до смерті, множество деталей, з сукупності яких постає реалістична картина суворого поля бою.
[...] Твори Малишка друкувалися не тільки у фронтових газетах— вони падали листівками на окуповану фашистами землю, ставали партизанськими піснями в лісах Білорусії та в українських степах. Вони воювали. Бувало й- так, то при зустрічі партизанів з Радянською Армією у визволених районах Малишко зустрічав їх і сам тоді відчував приплив сили, необхідної для нового переходу, для наступного кореспондентського завдання... Всім, хто береться за перо, пам'ятати про це треба, бо ж війна не надає поезії якоїсь нової функції, а тільки оголює суть її призначення, так само, як труднощі і горе не змінюють, а тільки розкривають сильний людський характер.
6
[...] У поемах Малишка лірик завжди бере гору над епіком, але перед нами, як правило, не бліді відбитки людських зображень, не світлини в ліричному серпанку, а живі люди, лаконічно, впевнено й своєрідно окреслені характери, які ніби вийшли з добрих романів.
Перша поема «Ярина», написана в 1938 p., виказує Івана Франка як першого Малишкового вчителя в ліро-епічному жанрі. Строфа «Ярини» запозичена з поеми «Іван Вишенський», але навчання у Франка приспіло тоді поки що тільки до засвоєння форми невмирущого твору. «Ярина» сприймається як довгий вірш про громадянську війну, в якому герої, на жаль, не виписані, а лише позначені іменами. В сюжетному плані «Ярина» ніби вимагала продовження і розгортання подій. Тонко вирізьблені жіночі образи з пізніших Малишкових поем «Любов» і «Марія» розкритими пелюстками, які, як у пуп'янку, були сховані в тому ранньовесняному творі.
Одразу варто сказати декілька слів і про іншу поему Малишка, оскільки вона вже не формою, а темою зв'язана з іменем Каменяра. Малишко зачитувався Франком, творив його натхненні портрети, в різні часи і по-різному тлумачив найголовніші франківські образи та ідеї. Жмуток нев'янучих віршів про Франка «Син Яцяковаля» (заголовок натякає на вірш Рильського) Малишко написав уже в останні роки свого життя. Одначе, спробувавши відшукати шляхи думок, які привели великого поета до написання «Мойсея» — а саме цьому присвячена поема «Франко у Криворівні» (1956), — Малишко зазнав часткової невдачі. В поемі є добре написані строфи, що стосуються тих чи інших відомих фактів Франкового життя, є цікаві спостереження. Проте немає в поемі відкриття якоїсь не поміченої ніким раніше важливої деталі з життя і творчості Івана Франка. Твір трохи послаблює стилістична неопрацьованість, псевдопатетична мова, якою постійно звертаються герой поеми Франко до своїх знайомих. Але найсерйозніша вада — трактування задуму «Мойсея» як чогось випадкового. Малишко мав право по-своєму вирішити це питання. Але він не створив переконливої художньої версії виникнення «Мойсея», — бо, мабуть, не простудіював історії геніального Франкового творіння.
[...] Важко сказати, чи мав Малишко єдиний план-задум для всього циклу поем, який він розпочав писати в 1943 p., відчувши внутрішню потребу відбити «епічний стан» радянського народу в часи воєнних злигоднів і подвигів. Але на його поеми «Полонянка», «Любов», «Марія», «Сини», «Жива легенда», «Прометей» і «Послання Олександру Твардовському», які створені всього за три роки, як кажуть, одним подихом, треба дивитися як на єдине грандіозне полотно, де героїчне переплелося із стражденним, де видно Україну очима солдата-месника і очима жертви окупації — нещасливої дівчини, яку намагаються обернути в рабиню знахабнілі завойовники. В кожній з вищеназваних поем Малишко шукає відповідь на одне і те ж питання — чому фашисти, незважаючи на свою «залізну» міць, приречені на загибель, у чому сила народу, як того, що воює з ворогом, так і того, що не скоряється, хоч і позбавлений можливості вести збройну боротьбу? Поет прямо відповідає на це: духовна снага радянської людини, вихованої в атмосфері соціального і національного рівноправ'я, неподоланна.
Любов до рідної землі, до рідного дому, до історії свого народу, до звичаїв і пісень народних, до свого дитинства і юності, одне слово, до всього того, що складає ностальгію спогаду і моральну чистоту пам'яті, правдиво піднесена в поемах Малишка як духовна сила, що у війну має цінність сталевого меча і щита. Патріотизм Малишка переходить національні межі — поет відкриває в ідеї дружби радянських народів нове, підтверджено суворою дійсністю війни, незламне патріотичне начало людської духовності.
У поемах воєнного часу Малишко прагне відбити синтетично дух воїна-героя і дух землі-полонянки, дух національної гордості і дух інтернаціонального братерства, притаманний радянським народам. Кожна з названих вище поем, крім «Прометея», була певною мірою втіленням якоїсь одної риси цього широкого ідейно-художнього задуму. Але тільки «Прометей» зібрав усі творчі помисли Малишка воєдино. Трагічна ситуація, в якій опинився герой поеми, давала можливість авторові показати одразу моральну силу радянського воїна і поневоленого народу, а російський національний характер, поєднаний з прометеїзмом Шевченка, вів до ідеї патріотизму, в основі якої була любов, ширша за національне почуття.
Малишкові пощастило — він натрапив на невигадану історію, в самій правді якої таїлися сховані ідейні багатства і мистецькі можливості на міру всіх його власних переживань війни, всіх його візій героїзму, пов'язаних з Прометеем, всієї його комуністичної пристрасті. «...Мені розповіли, — пише Малишко, — про нашого розвідника-солдата родом із Смоленщини. Його, важко пораненого, сховали в себе українські селяни. Одначе він все ж потрапив до рук гітлерівців. Довго гітлерівці допитували селян, погрожуючи смертю, але ніхто не видав розвідника. Тоді боєць сам, щоб врятувати людей від загибелі, признався, хто він. Фашисти спалили його, прив'язавши до дуба, а дітей, старців і жінок погнали в неволю. Мене схвилювало це до глибини душі. Подвиг бійця і його духовна близькість з народом стояли перед моїми очима як образ великої прометеївської сили. Так ніби сама по собі склалася моя поема — легенда «Прометей». Малишко називає поему легендою тому, що народ був співтворцем поета. І справді, «Прометей» має риси народного твору. Не лише ідеальна композиційна стрункість, образна прозорість і простота оповіді говорять про це. Народна простота характеризує самого Прометея-бійця, його незвичайний своєю звичайністю героїзм. У ньому немає філософської знудженості, притаманної, скажімо, Чайльду Гарольду, який бавиться в героїчність, бо всі інші забавки остогидли йому. Він не схожий на Печоріна, що ризикує життям на дуелі, бо шукає виходу із свого нестерпного становища «зайвої людини». Він і не Ян Гус, котрий знав, що пломені вогнища, на якому він згорить, стануть визвольними знаменами його нації. Малишків Прометей — син російського колгоспника, нічим не видатний юнак, який не в університетській бібліотеці, а в українській стодолі, переховуючись од фашистів і, може, вперше читаючи «Кобзаря», знайомиться з Прометеем. І цей хлопець іде на смерть, щоб врятувати від спалення українське село, а його жителів — од тяжкої неволі на чужині. Про що він думає в останні хвилини свого життя?
[...] Вся поезія Малишка зосереджена довкола людського подвигу. її пронизують революційно-романтичні струмені, сила яких не зменшувалася навіть у «філософські» часи Малишкового життя. Поет ішов не від якоїсь романтичної школи чи програми, а від свого життєвого досвіду, від постійної інтуїтивної потреби митця наповнювати своє слово гарячим і неповторним відчуттям доби.
«Це було на світанку» (1948) — поема так само про подвиг, але подвиг наче невидимий, який повторюється щодня в діянні людини праці. В центрі твору — образ трудівниці, селянки нового типу Докії Петрівни. Це один з найяскравіших в усій радянській поезії образ жінки-колгоспниці, не декларативний і не фальшивий образ, намалювати який було під силу тільки Малишкові з його знанням народного життя і пієтетом до жінки-матері. Поет згадує, що прообразом героїні була славетна колгоспниця Ганна Кошова: «В її долі і характері я побачив... близькі і рідні риси моєї матері і зрозумів, що все її життя воістину народне». Отже, Докія Петрівна має два прообрази — Кошову і матір поета. В цьому причина непідробного зворушення, з яким веде автор читача нелегкими дорогами життя Докії Петрівни.
Можна говорити про світове значення цього образу, враховуючи численні спроби світової літератури розв'язати проблему взаємин «землі і людини», показати зміни в психіці селянства соціалістичних країн. Докія Петрівна скинула з себе кам'яне ярмо землі. Вона усвідомила свою владу над землею, але влада ця — людяна і турботлива. Земля і Докія Петрівна — дві матері, які «порозумілися» на основі материнської людяності, розуму, спрямованого на гуманне використання людської необмеженої влади над землею. [...]
У фольклорі і в літературі десятки разів зображувалася земля як мати. Малишко новою ідеєю і, звісно, новими словесними засобами ніби прочищає давню метафору і надає їй нового змісту. Усталені і, здавалося б, зужиті образи поезії невисокого класу Малишко в своїх творах вміє зробити новими — спираючись на їхній первісний характер, робить свої твори свіжими і водночас одразу сприйнятними для найширших народних мас.
Малишко написав 17 поем, а хочеться сказати ще й про вісімнадцяту, яку можна назвати «Тарас Шевченко». Мова йде про присвячені Кобзареві ліричні вірші Малишка, які самі собою складаються в цілісно гармонійний твір, а не про драму «Тарас Шевченко» (1964), яку Малишко спочатку писав як оперне лібретто, а потім переробив у поему. Возвеличувати Шевченка наші поети завжди вміли і завжди робили це охоче, але мало хто з них пробував сказати, в чому його велич і геніальність. Творчі прорахунки Малишка в драматичній поемі «Тарас Шевченко» випливають з невідповідності «високих слів», яких у творі забагато, і дрібки аналізу соціальних та всіх інших обставин народження і зросту Шевченкового генія. Попри всі вади збірки «Віщий голос» (1961), в якій подекуди так само відбилися традиційно-возвеличувальні мотиви в духовному розумінні малопродуктивної поезії, ця книжка все-таки є вдалою поемою про Кобзаря. Малишко підкреслює думку про те, що Шевченкові завдячуємо не тільки утвердженням нової української літератури: поет вбачає у свідомості української нації посіяні Шевченком ідеї, які допомагали сучасним поколінням сприйняти ленінізм і будувати нове, соціалістичне суспільство.
Він з великою емоційною силою стверджує і виявляє, що Шевченків духовний голос, Шевченкові заповіти увійшли навіки в душу українського народу. Навіть наш новітній краєвид з кранами та електролініями осмислюється поетом як вираз шевченківської мрії і доброти. [...]
7
У поезії Малишка поважне місце посідає жанр філософського вірша, цебто вірша афористичного, який оперує широкими поняттями, поєднує абстрактні категорії з пластикою конкрету, відверто формулює або подає метафорично різні етичні закони, різноманітні, часто суперечливі істини. Філософський вірш с результатом зіставлення індивідуального досвіду з досвідом колективних. У такому вірші виявляється освіченість автора, масштабність його мислення: Чим ширше мислить поет, тим ширшого колективу досвід йому доступний. Досвід національних і класових об'єднань, до яких він належить, епоха, в якій він живе і яку життям своїм розпізнає і будує, дозволяють йому звертатися до всього людства, надавати своїм творам загальнолюдського значення.
Малишко почав наполегливо працювати в жанрі філософського вірша, готуючи книжки «Що записано мною» (1956), «Полудень віку» (1960), «Листи на світанні» (1961), «Рута» (1966), віддав йому перевагу в останніх своїх збірках «Синій літопис» (1968) та «Серпень душі моєї» (1970). Серпень поетової душі був періодом проникливих медитацій, періодом золотої лірики досвідченого, але не втихомиреного ні втомою, ні передчуттям смерті жвавого розуму.
«Сьогоднішнє в мені живе з віками», — писав Малишко, і це насамперед стосується його філософського «я», в якому обізвалися вікові традиції української філософської лірики. Багато віршів, не обов'язково суто філософських, він підсилює афоризмами, які не вирізняються цілковитою новизною і разом з тим не є цитатами, а наслідком певного способу розмірковувань.
[...] Характерні для поезії Малишка світоглядні основи, — це, безперечно, основи матеріалістичного розуміння розвитку природи і суспільства. Але творчість поета не є звичайним унаочненням певного світоглядного комплексу. Вона базується на ньому, випливає з нього, одначе, торкаючись більших або менших частковостей життя, перебуваючи у віковому руслі вселюдської культури, приходить до найрізноманітніших відкриттів-узагальнень, які не суперечать світоглядові поета і які становлять чи не найбільший скарб всякої поезії, поезії Малишка зокрема.
[...] Малишка майже не зустрічаємо філософського мотиву роздвоєності, характерного, скажімо, для деяких трагічних речей Франка або молодого
Тичини. Він розумів, звичайно, сувору правду єдності суперечностей, їхньої ненастанної боротьби як рушія будь-якого розвитку і в багатьох віршах відбив оце розуміння [...].
[...] Поет рідко шукає «сюжетів» для своїх філософських віршів поза соціальною сферою. Можна говорити про громадянський, навіть політичний сенс його філософської поезії. Малишко благословляє світ «з вогняними квітами і криком повстань», благословляє вічність боротьби і своє духовне безсмертя мислить як участь у ній боротьбі. Проте він розкриває і зміст цієї боротьби — «людській глині» протиставлено в ній твердість характеру, «кремінь», що може стати «калиною», тобто войовнича і нескорима людяність, здатна невтомно перетворювати світ на краще.
Добро і зло, боротьба між ними — відкриття поетів минулого. Малишко відкриває наново цю боротьбу, але його цікавить не так її перебіг, як її результат. Він постійно надихає свої пошуки людського і суспільного ідеалу вірою в перемогу добра над злом. Він вірить у майбутнє, яке починається сьогодні. [...]
Пафос пророкування звитяги добра проймає багато Малишкових поезій. Поет пережив не як філософ, а як солдат перемогу над фашизмом, і тому він уже як філософ вдивляється ясним поглядом у будущину. На тлі його оптимістичного світосприймання є цілком природним традиційний філософський мотив провини за всі нинішні біди людства. [...]
[...] Свідченням того, що Малишкове філософське «я» не в силі було відокремитися від його громадянського єства, є надзвичайно сильно виражений у його ліриці останніх років мотив смерті. Правда, не раз поет мав сумніви щодо «повноцінності» смерті й навіть сприймав її як сумну необхідність, повну тривожних неясностей: А в конечність виходь — наче в далеку мандрівку, Причинивши тихо двері життя.
(«Ти виходь у .життя з рокотанням весняного грому...»)
[...] Малишко — філософ і в пейзажній ліриці. Природу він бачить то як тло діяння людини, то як подобу людини, то як естетичний взірець, красу, до якої він має непереборний потяг. Не раз він пише про дуже звичайні речі, але саме таким чином відкриває далеко не банальні істини. [...]
[...] Відчувається, що Малишко в пейзажній поезії подібний до М. Рильського. Але якщо М. Рильський не любить додавати до малюнка природи ліричних пояснень, Малишко, як правило, не обходиться без них. М. Рильський ніби надає слово самій природі, пам'ятаючи, що вона завжди говорить мудро. Малишків краєвид пройнятий особистим почуттям. Поет прагне висловити пейзажем себе і водночас не загубити ні переливання кольорів, ні звукових тонів, ні запахів живої природи. [...]
8
Немає більшої радості в поета, як почути свою пісню з уст народу. Малишко мав таку радість — його твори «Колгоспний вальс», «Білі каштани», «Ми підем, де трави похилі», «Рідна мати моя» з ніжною музикою Платона Майбороди стали народними піснями. [...].
Упродовж усього життя і завжди з великою охотою Малишко працював як пісняр. Правда, піснярський набуток поета міг би бути чисельно більшим, якби композитори пильніше читали його. В майбутньому ще не одна пісня має бути написана на вірші Малишка, необхідно відкрити зародки опер і ораторій (а вони ж там є!) в таких його поемах, як «Прометей», «Дума про козака Данила», «Сини»... Звісно, Малишко писав і спеціально призначені для музики поезії, дбаючи про їхнє самостійне літературно-мистецьке значення. Він умів, як ніхто інший, зімпровізувати слова до готової вже мелодії (так було, наприклад, створено прекрасну «Пісню про козацькі могили» — музика П. Майбороди). [...]
З цього погляду виділяються в нього принаймні три роди віршів, які є водночас трьома ступенями засвоєння народнопісенної творчості.
До першого роду належать звичайні обробки народних пісень. Головні мотиви й образи тут зберігають фольклорний вигляд. Тільки великий талант Малишка не давав подібним творам стати анемічними стилізаціями. [...]
9
[...] Малишко перекладав поезію впродовж усього творчого життя. Перші спроби його перекладацького пера з'явилися в газетах ще на початку 30-х pp. У збірці «Народження синів» (1939) він публікує шість блискучих перекладів з Г. Гейне і один з найкращих у нашій поезії переспівів фрагмента «Слова о полку Ігоревім» — «Плач Ярославни». Малишкова лірика воєнної доби, як ми вже бачили, позначена благотворними впливами «Слова», і згаданий переспів зіграв роль трансплантатора образів давньоруського епосу в його творчість.
[...] Найбільше і найохочіше Малишко перекладав російських поетів. О. Пушкін, М. Лєрмонтов, М. Некрасов, В. Кюхельбекер, П. Васильєв, О. Сурков, О. Прокоф'єв, М. Светлов, М. Голодний, М. Тихонов, О. Твардовський, М. Ісаковський, С. Щипачов, М. Грибачов, Є. Євтушенко, А. Вознесенський — ось до чиїх творів була прикута його перекладацька увага. Причому він вибирав речі значні й не рахувався з труднощами, які мусив долати при їх інтерпретації. Так, наприклад, він переклав розділи з поеми «Кому на Русі жити добре» М. Некрасова, «Сторону Муравію» О. Твардовського, «Гренаду» М. Светлова, «Землянку» О. Суркова, «Лонжюмо» А. Вознесенського.
Треба відзначити так само переклади з білоруської і польської літератур. Особливо вдалися поетові переклади творів А. Куляшова і Я. Івашкевича. Ґрунтовна обізнаність Малишка із світовою поезією відбилася в його цікавих перекладах з Г. Аполлінера, В. Незвала, П. Неруди, Р. Альберті.
Малишко писав чимало віршів для дітей, і хоч не виділяв цього заняття для себе в особливу літературну професію, дав класичні зразки творів дитячої літератури. [...]
10
Як справжній сурмач української радянської літератури, Малишко виступав у першій лаві її атакуючих загонів, і поклик його чути було на всю країну. Чистий, бентежний звук, проста і, здається, знана з дитинства, пере-
дана батьками з кров'ю і мовою мелодія, щемливий наддніпрянський тембр. Сурмач — це чи не друге ім'я Малишка. Може, заблиснуло воно в його свідомості, коли він уперше почув український переклад «Інтернаціоналу»:

Чуєш, сурми заграли,
Час розплати настав!

[...] Одною з головних прикмет Малишкового характеру була невситима жадоба життя. В душі поета вона перетворилася в жадобу творчості, прагнення осягти таємниці світу, дати їм поетичне тлумачення. Виховання в нелегкій школі життя, події громадянської війни, які йому довелось бачити дитячими очима, залишили в ньому тривогу, що потім розвинулася в гостру чутливість до несправедливості.
[...] Творчість Малишка, як зрештою творчість кожного великого художника, має цілісну мистецько-ідеологічну концепцію світу і людини. Вона скристалізувалася вже в перших його книжках і до кінця поетового життя не перебудовувалася в своїй основі, а тільки прочищалася в гранях, збираючи все більше світла Малишкової душі. Шевченківська пристрасть, глибоке знання і розуміння революційних перемін у житті українського народу, жертовність громадянина в ім'я ленінської суспільної і національної справедливості, безмежна любов до рідної землі — все це у поєднанні з ясним, оригінальним, близьким до народнопісенного ладу поетичним висловом створює алмаз Малишкової творчості. [...]
1972 Павличко Д. В. Магістралями слова. — К., 1977. — С 106-171
Хотите создать по-настоящему уникальный и прибыльный интернет-магазин, который будет привлекать клиентов?
Создание интернет-магазина поможет вам стремительно развивать свой бизнес, увеличить количество продаж, а самое главное, получать высокую прибыль!
Рейтинг@Mail.ru Яндекс.Метрика
© 2014 - 2017 BigLib.info — это сокращение от Big Library (большая библиотека).
Целью создания этого сайта было сделать литературу доступной для всех, кто желает ее читать.
Использование любых материалов сайта без согласования с администрацией запрещено.
Обратная связь