Велика бібліотека української літератури
Популярные материалы
» » Із Собором у майбутнє - Іван Бокий

Критика В історії кожної літератури є книги, які позначають віхи сходження культури того чи іншого народу до духовних висот людства. В українській літературі

Із Собором у майбутнє - Іван Бокий

В історії кожної літератури є книги, які позначають віхи сходження культури того чи іншого народу до духовних висот людства. В українській літературі XX століття такою книгою, безперечно, є «Собор» Олеся Гончара, що завдав тоталітарній тиранії таких обвальних прорушин, за якими почався її розпад, крах.
Цей етапний роман став у боротьбі з деспотією тією разючою, невідпорною зброєю, яка не просто привела до поразки гнилого режиму, а й вивела український народ на дорогу національного відродження. «Собор» виконав роль не стільки інструменту розвалу, скільки єднання, соборності сил українства для творення нового, демократичного устрою життя. А така книга, погодьтесь, важить більше, ніж просто видатне літературне явище. І щастя України, що вона в найтяжчі, найбезпросвітніші часи своїх борінь таке слово, таку духовну опору явила й пронесла крізь терни, бурі й вирви, озброєна непроминущими орієнтирами правди і мудрості.
«Собор» — шостий роман Олеся Гончара, письменника, увінчаного до того вже всіма можливими нагородами й, отже, здавалося б, як писалося в тодішніх послужних характеристиках, «ідеологічно витриманого», читай — вірного режиму. Тим більшим видався удар по режиму, завданий «Собором». Адже яке складалося становище? Його автор — депутат Верховної Ради, член ЦК правлячої партії, лауреат найвищих вітчизняних премій, класик за реальним місцем в українській літературі, втім, і за службовими вимірами перша в ній особа — голова Спілки письменників, — мовби все дано людині для того, щоб у віддяку співати системі осанну, а тут таке нищівне викриття — цитую Тичину двадцятих років — «всієї гнилі, всієї цвілі» ядра цієї системи, що впору було б, як це досі робилося, заборонити твір. Режим, власне, не видаючи ніяких указів, негласно це й зробить. І цим засвідчить свою фатальну помилку, явить лицемірство своєї політики, яка вважала нормальним насильство над духовністю, над талантом. Переможцем же в цьому відкритому двобої з системою вийде Олесь Гончар, котрий, може, вперше так наочно продемонструє найвище достоїнство таланту — його непідкупність. Але для тих, хто уважно стежив за його зростанням у літературі, за вигартуванням його генеральної думи в слові, поява «Собору» і позиція автора у тій боротьбі, що розгорілася навколо роману, не видавались і тоді, коли роман щойно з'явився друком, не видаються й тепер — чверть віку по тому, ні якоюсь випадковістю, ні раптовим прозрінням. Гончар ішов до «Собору» разом із суспільством, а якщо точніше, то, як це й завжди випадало великому таланту, — випереджаючи його в баченні і прекрасного, і потворного, у провісництві грядущих драм і випробувань, злетів людського духу й поразок ницих ідеологічних побудов.
Прихильникам засоціологізованого, одноплощинного прочитання Гончарової творчості це може видатись певною натяжкою, проте й вони не заперечать, що від першопочатків письменник привернув увагу і читацької еліти, і масового шанувальника надзвичайною художньою чесністю і моральним здоров'ям, невмінням підлаштовуватись під стереотипи як книжні, так і суспільні. Згадайте чисті душі і чисту любов героїв «Прапороносців», драматичні, а то й трагічні шукання щастя і свого шляху в житті героями «Таврії» й «Перекопу» — вони не здаються ні марними, ні примарними, хоч би як ми сьогодні ставились до жовтневого перевороту і його насильницької суті. Простежте непросту долю осиротілих за культу Колосовського, Духновича та інших героїв «Людини і зброї», згадайте озонну атмосферу «Тронки» і й віще слово про наші жертви атомному монстру як вічному прокляттю людства, — хіба це не був плацдарм для підготовки того страшного удару по тоталітаризму, який зробив письменник у «Соборі»?
Хранителі устоїв кривавого режиму запримітили цю художницьку чесність Гончара рано, і перші їх удари письменникові випало відчути ще замолоду. Вони побачили загрозу «найпередовішій» ідеї навіть у «Прапороносцях» — і якраз у чистоті духовного світу нашого солдата, в його природній відданості загальнолюдським засадам і вартостям. Бито-перебито було Гончара і за «Модри камень» — цей гімн любові двох молодих сердець, українця і словачки. У їх коханні вбачалася мало не зрада рідній землі, волі кремлівського вседержителя, який захотів навіть людську природу змінити, заборонивши кохатись людям різних країн. Уже «Тронка» була просякнута антикультівською атмосферою. Образ Яцуби втілював у ній мовби день і вчорашній, але такий, що цупко чіплявся за життя, прагнув перенести «досягнення» сталінізму, табірний режим і в день завтрашній, — гідна подиву прозірливість автора, якщо згадати всі наступні репресії сусловсько-брежнєвських часів.
Та найближчою до «Собору» по духу і за часом створення була новела «Кресафт» — страшна оповідь про померлого від інфаркту після «молотьби» на засіданні бюро райпарткому за «саботаж» продажу хліба державі. Чомусь про цю новелу пишеться мало, принагідне, а тим часом нічого більш вражаючого, на мій погляд, наша література про зловісну атмосферу масованого винищення в людині честі й совісті в роки тоталітаризму не створила. Новела, на відміну від «Собору», була «репресована» тихо, про неї нічого лихого не писали. Але за чверть віку «Кресафт» можна було хіба що віднайти на давніх журнальних шпальтах.
Отже, «Собор» у генеральній Гончаровій думі був закономірною, послідовною сходинкою у пізнанні зловісної епохи облуди і лицемірства, у його роздумах про тяжкий шлях рідного народу в пошуках свого місця у світовій цивілізації. Ця дума видатного сучасного письменника була логічним продовженням тієї визначальної лінії українського письменства на духовне і державне відродження нації, котра пов'язана з іменами Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Миколи Куліша, Олександра Довженка, яка так геніально просіяла в молодій поезії Павла Тичини і воскресла в нову добу в слові «шістдесятників».
Власне, Олесь Гончар — і про це треба сьогодні казати на повен голос, — не належачи за віком до покоління Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Івана Драча, Василя Симоненка, Івана Дзюби, Бориса Олійника, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Івана Світличного, Григора Тютюнника, Володимира Дрозда, Євгена Гуцала, став — завдяки мужній, безкомпромісній громадській і творчій позиції — прапорним іменем для «шістдесятників» (і тих, хто йшов за ними у наступні десятиліття). Устами Олеся Гончара все чесне в українській культурі проголосило саме в ті роки про повернення в її лоно репресованих імен — аж до Винниченка включно. І не вина творця «Собору» в тому, що не все тоді вдалося відстояти: силу розуму й таланту переважало свавілля влади. Той розквіт творчої думки, той розвій талантів, те вільнодумство, яке тільки й уможливлює справжній розвиток літератури, той справжній пієтет перед словом як речником національного духу, який утверджувався в Україні в шістдесяті роки, цілком закономірно пов’язувався в умах прогресивної інтелігенції й читацької громадськості з іменем Олеся Гончара. Він умів відстоювати і молодих, і літніх, умів підтримувати таланти, обирати їх собі в соратники і союзники.
«Собор» посягнув на основи системи. «Собор» ударив у її серце! Коли Тичина писав у двадцяті роки про «всю гниль, всю цвіль партійноборчих породіль», то Гончар у переддень проголошення «розвинутого соціалізму» на весь голос мовив про бездуховність побудованої на цій гниді і цвілі системи. Системи, яка лицемірно назвала себе спадкоємницею вікових надбань людської культури, але відкинула головне — духовність, красу, втім, на словах відбиваючи їм поклони. На повен голос письменник сказав, що суспільством правлять невігласи, браконьєри.
У пору написання і публікації роману ще йшло соцзмагання «робітничої» і «колгоспної» тематики, дистильовано-позитивних героїв у творіннях перестиглих на корені робітничо-селянських призовників у літературі, але та макулатурна пишнота небезпеки для режиму не становила. Література ж справжня уловлювала сутність життя — і в цьому була й небезпека. Гончар у «Соборі» пізнав і явив таку сутність. Він написав не про переживання сталевара біля вогненної лави чи комбайнера в пориві до рекорду, а про матерії тонкі, конструкції несучі, тенденції вагомі, в усьому світі поціновувані як першорядні для життя людини і людства. У Гончара конфлікт режиму з народом. Конфлікт у головному, конфлікт творців і руйначів, конфлікт народу-будівничого і системи-браконьєра.
Звичайно ж, роман — не публіцистика, і письменник проводить цю думку-ідею не публіцистичним ходом, а образотворчим, однак вона й не захована у художній щільноті твору, вона явлена відтверто й мужньо в роздумах про щоденні баталії, «що їх ведуть будівничі з браконьєрами» «різних рангів, у різних сферах», явлена в діяннях «висуванця» Володьки Лободи, в оскверненні колгоспним бригадиром юної Єльки, в знищенні придніпровської природи, в дикій затії підірвати козацький храм, одне слово, в такому наборі, такому букеті художніх ходів, що хіба що зовсім нетямущий читач не задасться після прочитання роману думкою: а що ж за погонич поганяє нами, а що ж за режим благословляє всю цю антилюдяну, антиприродну, антигуманну веремію, браконьєрську не тільки щодо людини, а й до всього живого, сповненого духу і здорового глузду?
Відповіді — в романі, хоч художник, звичайно, не завжди зобов'язаний і має можливість їх давати. І найперша відповідь — в отій неприхованій розгорнутій метафорі — образі собору, який і дав назву роману. Що таке, власне кажучи, собор у «Соборі»? Цілком конкретний християнський храм, збудований козаками пібля розгрому Січі. Але собор водночас — і втілення високого духу народного, читай — самого народу, адже довкола долі козацького храму киплять усі пристрасті в Зачіплянці, собором вимірюється не тільки міра духовності, а й громадська сутність людини, він як рентген просвічує уми, душі, позиції, велич і ницість, благородство і підлоту, чистоту і звироднілість. Гончарівська метафора собору заснована на біблійному грунті і водночас — на реальних фактах: ідеологи бездуховності полюбляли храми перетворювати у торжища, от і Володька Лобода, це чудовисько епохи розгулу кар'єризму, виношує плани на місці козацького храму — нашої національної пам'яті — «молодіжне кафе відгрохати», осередок набивання-заливання шлунків, перекачування грошви.
Ніяк не випадає з цієї наскрізної метафори, хоч як це намагалися довести офіційні критики, і сцена оргії в храмі, в тому храмі, де колись гриміли літургії і хорали, а в нові часи все віддане на поталу блюзнірству і святотатству. Саме через оцей рентген собору, через оцю розгорнуту метафору, яка завдяки щедрій руці великого майстра обросла живою плоттю людських образів і думок, українська література чи не вперше в радянські часи не просто явила світові виразки, вади, родимі плями режиму, а й у всій повноті дала моральний зріз, образ системи, яка прирекла розумний, талановитий, чесний і працьовитий народ жити в царстві брехні, неволі, національного самоприниження, духовного і матеріального занепаду. І це, коли хочете, було великою перемогою не тільки Гончара, а й усієї української літератури, всіх чесних, прогресивних сил нашого народу. Правда прорвала загати, і хоч на неї швидко накинули удавку, слово «Собору» дійшло до тих, до кого воно й було звернуте. Крім величезного художнього впливу, воно справляло ще й не меншу організуючу роль. Вільна українська громадська думка, дисидентство шістдесятих — вісімдесятих років на рідному грунті живились ідеями «Собору».
Що вже казати про слово художнє, яке в силу історичних обставин залишалось єдиною трибуною, з якої можна було звертатись до народу, — тут би я назвав щонайперше Григора Тютюнника, громадянська сміливість і художня незалежність якого, без сумніву, акумулювались енергією цього поворотного роману. Ось як він передав у ті дні думки, переживання свого покоління в листі до автора «Собору»:
«Дорогий Олесю Терентійовичу!
Щойно прочитав «Собор». Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат!
О, як засичить ота наша ретроградська гидь, упізнавши сама себе; яке невдоволення Вами висловлять і, звичайно ж, вишепчуть на вушко начальству ображені, старі й новітні (уже наплодилися!) екстремістські жеребчики, що граються у вождиків, позаяк дозволено і навіть «поощряється»; як незручно почуватимуть себе «обдаровані хлопчики», що шукають собі зручненького, з грошиками, затишку в українській літературі і посміхаються при слові «громадянин» так, ніби все на світі збагнули, знайшли йому ціну, ніби кажуть тими посмішками: «свята наївність»...
Їх шкода. То, може, хоч Ви скажете «Собором»: не туди, отроки, ось вам знамено!
Але не тільки це спонукало мене писати Вам, Олесю Терентійовичу, і не стільки це, як велике, радісне почуття гордості за Вас і за народ, що Вас породив. Кажу це не з любові до «високого штилю» — він не личить мені, я не личу йому, — а з глибокого, кревного переконання й любові до Вас, як до старшого, мудрого й мужнього брата.
В наш час, ніби тихий, ніби благий, — тільки вужине шелестіння під ногами чути... — і «Собор»! Здавалося б, «усе мовчить, бо благоденствує» (як же: телевізори над шиферними сільськими дахами, пенсії колгоспникам, колективне керівництво, патріотизм, однаковий для всіх, як віцмундир) — і «Собор»! Здавалося б, нормалізація (як же: культу не була, були «окремі помилки», генерали аплодують стоячи його імені, названому начальством; керівниці дами, комсомолки в сорок років, переконують письменників-початківців, що 37-й рік не такий уже й злочинний, що декому тоді справедливо «дали прикурить») — і раптом «Собор»! Здавалося б, усе минулося, «прошло без сучка й задоринки»: народ, від якого забрано й приховано історію його духу, як приховують від прийомної дитини, хто її батьки і куди вони поділися, — народ цей звик, «безмолствует» — і раптом «Собор»!
І ще: Ви, Миколо Гавриловичу, мріяли про дюралеві й скляні палаци і про те, як у них житимуть щасливі люди майбутнього — ось вони, ці палаци, а ось і люди. Знайомтесь! Тут є директор (підполковник в одставці), тумбочки біля ліжок, липучки, стукачі й шашки; тут борються за звання...
Це написано геніально, Олесю Терентійовичу, тому й страшно, жахливо.
Ви ненавидите доземні уклони. Розумію Вас глибоко. Але є випадки, коли ми кланяємося з радістю, з священним душевним трепетом, — а за такі поклони і вклоняюся Вам саме так.
Григір Тютюнник.
Київ, 16.02.1968 р.».
Чи були до Гончара спроби дати такий образ системи? Були, не могли не бути. У п’єсах Миколи Куліша. У щоденниках академіка Сергія Єфремова. В «Україні в огні» Олександра Довженка. У романах Уласа Самчука та Івана Багряного, які по війні опинилися в діаспорі. Але, по-перше, вони були недоступні не тільки широкому читачеві, але й «обраним». А по-друге, цілісного образу вони й не могли дати, бо грунтувалися або на локальному чи вузькому матеріалі, або на табірних враженнях, тобто на матеріалі екстремальному. Олесь Гончар образ системи вибудував на матеріалі водночас буденному і піднесеному, він поставив у центр мотив духу, категорію духовності, матеріалізовані в соборі, — і вийшов на узагальнення величезної художньої сили. Через весь роман проходить мотив руїнницької суті системи соціальної демагогії, яка неспроможна виплодити здорових ідей і здорових людей, системи, зараженої кар'єризмом, брехнею, тліном, позбавленої коріння, того, «від чого берем свій родовід». І хоч література присудів не виносить, система прочитала в романі собі вирок.
Найбільше занепокоєння в хулителів «Собору» викликав образ Володьки Лободи. І недаремно, бо, власне, образ системи у романі значною мірою реалізований саме через цей персонаж. Реалізований він блискуче як у плані художньому, так і щодо абсолютно точного прочитання кадрової політики системи, а значить, її суті. Володька Лобода став «висуванцем» не завдяки здоровій конкуренції, він сягнув високого кабінету виключно завдяки кар'єристським здібностям — інших у нього просто немає. Його душа охоплена «наркотиком владолюбства», «героїном кар’єризму». Рідного батька віддає у будинок старих металургів — кажуть, саме цей факт поріднив його з тодішнім дніпропетровським першим партійним секретарем, який і почав партійно-номенклатурний обстріл «Собору» і дослужився на цьому ремеслі до всеукраїнського голови. Вдумливий критик Віктор Іванисенко по гарячих слідах роману писав: «Немає нічого у Володьки позад себе і навколо себе... Ні жінки, ні дітей, ні звичаїв батьківських, ні любові, ні пам'яті...» У Володьці Лободі система жила у дусі й во плоті, жила такою, якою була, — цинічною, неосвіченою, недоброю, озброєною демагогією, високою фразою. Як людина це «страшний, підступний і лестивий тип», «єзуїт». Як втілення системи — її «геній», найвища мета якого — «працювати в тому високому головному будинку, де кроки твої гаснуть у килимах», «брати штурмом Ельбруси життя». Задля цього він зробить усе — затопить плавні чи, якщо треба, висушить їх, знесе собор, вилупить з мізків ще якісь «ідеї», і хоч результатом їх буде руйнація всього, для нього важливе одне — аби на тій руїні возвеличитись самому!
Що здатен виплодити Лобода, крім собі подібного? «Вершина» його «генія» — молодіжне кафе на місці собору. Його, так би мовити, дитя, котре, слава Богу, не збулося і вже тепер не збудеться. Письменник показав нам правду не стільки факту, скільки концентровану суть лободівщини, соціалістичної схизми — її пустоцвіт, безплідність, нежиттєздатність, галасливу порожнечу, марнославну дрібноту. Читацька робота над образом Лободи як над образом живої людини і носія оцієї схизми видається мені не тільки цікавою, а й повчальною. Не тільки як захопливе словознавче студіювання, але і як розтин тоталітарної свідомості на рівні щонайтонших порухів думки і почуття, пізнання недалекого минулого (чи минулого?) на предмет застереження від потворних історичних експериментів.
Навіть найсміливіші критики, які встигли сказати слово про роман відразу після його появи, змушені були говорити хіба що про соціальну небезпечність таких персонажів, як Володька Лобода. Небезпеку передовсім для самого соціалізму. При цьому, цілком очевидно, що сам соціалізм під сумнів не брався. Так ось, уважний читач «Собору», осмислюючи лінію Лободи і всієї лободівщини в романі, не може не дійти думки, що його образ — явище органічне для суспільства, яке вибудовують «висуванці» з тавром невігластва і сверблячкою командувати, нищити народні звичаї і народну пам’ять. З «діянь» і зазіхань таких персонажів поставала неспроможність самої антинародної системи — неспроможність ідейна, практична, правова, духовна, моральна, інтелектуальна. Лад, який вибудовує себе на безпам'ятстві, на викорчовуванні історії, приречений.
Протистоять у «Соборі» Лободі і лободівщині народ і історія. Новаторство Гончара полягало передовсім у такому єднанні, у введенні в структуру роману голосу козацького минулого і його невтомного дослідника Яворницького. Це було не тільки відверте і пряме орієнтування на демократичну спадщину першої козацької республіки — Запорозької Січі, а й перше в українській літературі злиття ідеалів Січі і сьогочасного національного відродження. Народ у романі репрезентують передовсім його молоді герої — красивий душею і розумом Микола Баглай, знеславлена «тупими вбивцями краси» Єлька, трохи старші Вірунька та Іван Баглай. Письменник, якому властива особлива увага до молоді, і тут, якщо можна так сказати, покладає особливі надії на покоління, яке входить у життя, на його чесність і чистоту, на його вірність батьківським заповітам і поклику рідної історії. Втім, народ такою ж мірою виступає і в образах Ягора Катратого, Ізота Лободи — людей, котрі залишають у спадщину поколінням свої труди і незвершені мрії про щастя, свою справедливість і силу характеру. Ізот Лобода — батько «висуванця», їх протистояння у романі — це та філософія різних цілей народу й режиму, філософія різних начал і засад, за якими живуть і діють система та громада.
Наскрізна метафора собору в «Соборі» — це передовсім піднесення в народі його будівничого генія і таке ж заперечення руйнації, що б не руйнувалося — селянська хата, храм, людське життя чи життя цілого народу. А саме руйнацію приніс у світ режим, який виплодив володьок, і присудом йому звучать слова великого Яворницького: «То не ідеал, до якого йдуть через руїни та через трупи». Прислухаймось до цих слів і запам'ятаймо: в романі вони прозвучали задовго до нинішніх викривальних публікацій про червоний і сталінський терор, про революційне насильство як про геноцид проти власного народу. Після цього не подивуємось тій нищівній критичній артстрілянині, з якою режим накинувся на «Собор», що її не змогла зупинити навіть підтримка Нобелівського лауреата Михайла Шолохова.
І все ж не хотілося, щоб сьогоднішній читач сприймав «Собор» тільки як утілення протистояння народу і режиму, хоч історично йому випала саме така доля. Філософія мислення Гончара завжди ширша за найживотрепетніші життєві проблеми, які він виносить на суд людський. Ось і «Собор» — цей складний художній організм, це розкішне творіння мислі і духу великого майстра слова — ніяк не може замкнутися тільки в змаганні соціальних протиріч. Бо, власне, роман передовсім утверджує красу і силу людського духу, історичної пам'яті, у «суворій поліфонії життя» (В. Іванисенко) він щонайперше підносить будівничий талант людини. Художникові нікуди подітися від політики, від гірких обставин життя, та вся мудрість його музи в тому, щоб не замкнутися на їх колізіях, а побачити перспективу. І Гончар знайшов, побачив її — у духовності свого народу, в його озброєності рідною історією, в його покликанні творця, а не браконьєра. І в цьому — історичний оптимізм роману.
Письменник ніколи не зрікався написаного. Все написане далі продовжувало, розвивало його генеральну думу: і «Циклон», і «Берег любові», і «Твоя зоря», і «Далекі вогнища», і «Спогад про океан», і «Геній в обмотках»... Ідеї «Собору» він розвивав у своїй громадській роботі, публіцистиці. Олесь Гончар одним з найперших в Україні підніс голос за демократизацію суспільного, національного життя, стояв біля джерел і благословляв відновлення «Просвіти» і створення Народного Руху України. Йому випала велика честь на сесії Верховної Ради України після історичного референдуму 1 грудня 1991 року проголосити волю воскресаючої, незалежної, соборної України. Йому дала на це право історія, бо саме його слово провістило справдження віковічного прагнення українського народу до державної незалежності, до входження в світову сім’ю народів як народу великого, творця великої історії і великого Грядущого.
...Як зараз пам'ятаю той зимовий синій вечір і ту ранкову снігову паморозь далекого шістдесят восьмого року, коли я в полтавській глибинці за одну ніч прочитав «Собор» і вибіг надвір — поглянути у вічі зорям, звірити себе з їхнім вічним сяєвом у прагненні зрозуміти свою долю після того, що відкрив молодому розумові, молодій душі своїм новим романом Олесь Гончар. Ранкова зоря на сході провіщала надію... Хотілося б, щоб і нові покоління відкривали в «Соборі» цю вічну зорю надії, черпали з нього енергію, творення нової України, яке не обіцяє бути легким. Заклик письменника берегти собори душ своїх сьогодні не просто актуальний — без цих соборів ми не збережемо, не збудуємо своєї держави, не постанемо в світі як незалежний народ.
Із «Собором» — у майбутнє, велике майбутнє соборної нашої України!
Іван Бокий
Хотите создать по-настоящему уникальный и прибыльный интернет-магазин, который будет привлекать клиентов?
Создание интернет-магазина поможет вам стремительно развивать свой бизнес, увеличить количество продаж, а самое главное, получать высокую прибыль!
Рейтинг@Mail.ru Яндекс.Метрика
© 2014 - 2017 BigLib.info — это сокращение от Big Library (большая библиотека).
Целью создания этого сайта было сделать литературу доступной для всех, кто желает ее читать.
Использование любых материалов сайта без согласования с администрацией запрещено.
Обратная связь