Велика бібліотека української літератури
» » » «Тихий Дон» – роман-епопея (варіант 3)

Сочинения по русскому языку «За шматок хліба, за ділянку землі, за право на життя завжди боролися люди і завжди будуть боротися, поки світить їм сонце, поки тепла сочиться

«Тихий Дон» – роман-епопея (варіант 3)

«За шматок хліба, за ділянку землі, за право на життя завжди боролися люди і завжди будуть боротися, поки світить їм сонце, поки тепла сочиться по жилах кров». Так міркує Григорій Мелехов, головний герой роману Михайла Шолохова. Там, де боротьба, там і кров. А на кров – відповідають кров’ю. І ця епідемія страшніше тифу. Жили собі козаки на своїй землі – не бог вість як, і важко, і нуднувато, тільки що не голодували, але і розкоші особливої не було. Розважалися просто і щиро. То до півсмерті билися з ворогами, то зі своїми. Собою пишалися надзвичайно. Ще б, опора держави – і хлібцем годують, і воювати у змозі. Нехтували все незвичне. Доходило до бузувірства, як у випадку з бабкою Григорія Мелехова – привезеною туркенею. Забили на смерть, вагітну, тому що виявилася несхожа на інших баб, а чи не відьма? І розпачливий захист чоловіка не врятував. Жорстокість взагалі їм властива. Не від злостивості натури – від недорозвиненості. Кинуту чоловіком Наталю дражнять і заважають із брудом і дівчата, і хлопці – просто так, і доводять до того, що вона намагається зарізати себе косою і на все життя стає калікою. Відношення до жінки взагалі жахає.

Тільки з віком, у деяких щось людське прокидається. А так – жінка нижче худобини. Експлуатують її більше, бережуть менше. Каторжна праця, у результаті якої свекруха Ксенії вмирає до сорока років – надірвавшись. Вічно все болить у матері Григорія Мелехова – від роботи і від побоїв. Худобину не б’ють просто так, як б’ють своїх дружин козаки. Степан Астахов, по місцевих поняттях, любить дружину – і лупить її «обдумано і страшно» щодня протягом декількох років (ще до її роману із Григорієм). Вона приймає це, зрозуміло, як належне. А як показова реакція на побиття Ксенії Степаном! Він її буквально втоптав у землю ногами – а мимо йде Альошка Шаміль, далеко не гірший зі станичників, посміхається. «Що з того, що чоловік… охаживає власну дружину чоботями?.. Зупинився б Шаміль подивитися… до смерті вб’є чи ні, але совість не дозволяє». А жахлива сцена зі зґвалтуванням Франи! І після цього – великі міркування про козацькі кісточки, розкидані по полях Європи. Але після сцени зґвалтування – і не шкода. Сприймається як природна відплата. Так вони і живуть до першої світової. Заганяють себе роботою до півсмерті, іноді напиваються – теж до півсмерті. Так само б’ються. Тільки і вміють – працювати і воювати. За це, до речі, їх і цінує держава – за врожаї і надійні шашки. Від них нічого і не потрібно більше нікому. Тільки і люблять – господарство, у стражданнях, власним здоров’ям створене, так свої уявлювані права. Але все це – до війни. Треба було відірватися від землі, від сімей, побачити смерть товаришів, щоб зрозуміти, як дорого своє, рідне – і не тільки господарство, але і дружини, і діти, і батьки, які коштовні їхні турбота і пещення.

Зрозуміло, що світова війна нікому не потрібна, всім до землі хочеться. А як бути між двома вогнями – білими і червоними? Добре тим, кому все ясно відразу – Кошовому або Коршунову. А більшість метається, не знаючи, до якої влади приткнутися – аби тільки жити не заважали. Як не просто вибрати правих! Ясно, Денікін був для офіцерів і поміщиків, червоні – для бідноти. Більшовицька пропаганда не надихає. Землі – і так повно було, волі – менше стало, раніше начальство – отамана – самі вибирали, при червоних призначають. Всі свої, все на очах – хто працює, «потом обмивається», той і має, а хто дурня валяє, «пальцем не ворохнув»… Адже багатії місцеві не просто так шановні – вся сім’я оре від зорі до зорі, у будь-якого руки – суцільно в мозолях, баби до сорока років – інваліди. А «хазяйновитій людині ця влада жили ріже». Та й не віриться козакам у рівність, що декларується – червоний командир весь у шкірі, а «Ванька в обмоточках». «Так рік їх влади пройшов, а вкореняться вони, – куди рівність подінеться?» Якщо і зараз життя по блату зберігається – заплатив Петро хабар Фоміну – і визнали його «своїм товаришем» на відміну від Григорія. Хотілося б, звичайно, щоб і ті, і інші залишили в спокої, дали пожити самостійно – так хто ж дасть! І домовитися неможливо, тому що шалена нетерпимість із усіх боків.

З білими все ясно, до них тільки від відчаю можна. У комуністів – теж лише свої гарні. Інші неначебто сміття – особливо якщо не піддаються агітації. Ще у мирний час, при більше м’яких долях, машиніст Іван Олексійович говорить про робітників мартенівського заводу: «Це тобі не пролетарі, а так… гній… А тому це, що всі вони заможні. Кожний має свій будиночок…». Чомусь пристойне життя людей на окремих заводах не викликає природного, здавалося б бажання, щоб і на інших все було так само добре. Ні, усі повинні бути бідні і розлючені. Але це добре. Якщо б хоч не поводилися, як зі сміттям! А то мертвих не поважають! Комісар Малкін – «чужими життями, як бог, розпоряджається», розстрілює старих «жартома». За бороду. Ну не любить він бородатих! «Пересолює» злегка. «Хлопец-то він гарний, але не дуже розбирається в політичній обстановці. Так адже ліс рубають, друзки летять…». І у кожного своя правота. Немає правих і начебто немає винуватих.

І всіх можна зрозуміти. Можна зрозуміти Бунчука, у якого дванадцятирічна Луша, дочка загиблого у світову приятеля, на панелі заробляє на хліб, і це гризе йому душу, і так, дійсно, гріш ціна тому суспільству, при якому таке можливо. І можна зрозуміти агресивного червоноармійця Олександра Тюрнікова, що шукає лише приводу для сварки – тому що перед цим офіцери на його очах застрелили його матір і сестру, і не може він ставитися до них спокійно. І як не зрозуміти козаків – а тридцять п’ять тисяч збунтувалося! – якщо замість обридлих білопогонників прийшли червоні і замість обіцяної волі – вбивства і грабежі. Якщо старих – а всі вони чиїсь батьки і діди – б’ють і розстрілюють лише тому, що вони можуть бути ворогами радянської влади. І ходять, і ходять по будинках з арештами, і починаєш чекати своєї черги. І вуж краще боротися – чим чекати пасивно, як вівця. У кожного своя правда. І нагадує це розмову німого із глухим. Тому що обмеженість волаюча – і козаків, і червоних, і білих. І кожний бачить тільки свої образи, поважає тільки своїх мерців. І кожний акт насильства породжує нове насильство. По різні сторони – Митька Шулік і Кошовий. Але у своїй непримиренності – немов близнюки. Кошовий, дружок Григорія Мелехова, закоханий у його сестру. Колись мати впросила старих-станичників, і ті врятували його від неминучої смерті, написали від суспільства прохання залишити його в живих як єдиного годувальника – але немає подяки, немає розуміння, що його правота – не єдина. Ледве не плачучи – але «треба» – вбиває Петра Мелехова, односільчанина, брата коханої дівчини. Іван Олексійович, кум, хрестив дитину Петра, не заважає вбивству – «треба» – стає співучасником. Дар’я – вітрогонка, насмішниця – бере гвинтівку і вбиває Івана Олексійовича – за смерть чоловіка. Кошовий за смерть однодумців – Івана Олексійовича і Штокмана – мстить усім, вбиває необразливого, майже столітнього діда Гришаку й підпалює полхутора. Тому що всі навкруги вороги, а вороги – тому що не такі, як він. «Він вже не роздумував, не прислухався до невиразного голосу жалості, коли в руки йому попадався полонений козак-повстанець… Рубав безжалісно!». Навіть до тварин стає безжалісний: «…коли, ламаючи тини палаючих базів, на провулки з ревінням вибігали збожеволілі від страху бики і корови, Михайло в упор розстрілював їх із гвинтівки». Зламано психіку.

І в невтримній помсті стає подобою Мітьки Коршунова, бузувіра і садиста, від якого відхрещуються рідня. Немає логіки. Немає елементарного почуття відповідальності. Не шкода чужих старих, чужих дітей – пошкодуй своїх, адже залишаються заручниками. І, зрозуміло, за діда Шулік убиває малих дітей і мати Михайла. Безневинних. Але немає і почуття провини. Це Григорій Мелехов комплексує – що він не так зробив, і за що треба розплачуватися. А отут простота щиросердечна, що гірше злодійства – ну, вбивав, так адже не червоних. І свататися до сестри вбитого приходить, наче й не було нічого, і з матір’ю його так само спілкується. А так начебто і людина не з гірших – і діточок приголубить, і дружині по господарству допоможе; але півстаниці особисто заарештує, про всякий випадок. Але це, звичайно, крайній випадок. Нормальна психіка не витримує нескінченних вбивств, люди – не друзки, і на грані божевілля той же Бунчук після своєї настільки корисної розстрільної роботи – особливо, коли розглянув мозолисту руку розстріляного за щастя трудящих. Каламутить і Григорія – хоч і потрібно мстити за брата, так вуж боляче нелегко це – вбивати і вбивати.

Але як «освіжаюче радісно» стає на душі, хоч розум і досадує, якщо, піддавшись беззвітної жалості, ні з того ні із сього відпустиш ворога! І дивні жінки. Биті-перебиті, замордовані найтяжкою роботою, як багато їх, чуйних на будь-яке добре слово, куди мудріше вони своїх войовничих чоловіків і синів. Як та бабуся, що випрошує собі під догляд «божевільного» червоноармійця – щоб хоч його врятувати, тому що вона вже поховала своїх синів, і їй всіх чужих теж шкода, за що б вони, дурні, не воювали. Ця «щемлива материнська жалість» – до усіх не перебираючи, навіть до вбивці власного сина, як в Іллівни – єдине світле почуття в романі. Тому що будь-яке зло повинно бути покарано. Плодить і множить зло.
Хотите создать по-настоящему уникальный и прибыльный интернет-магазин, который будет привлекать клиентов?
Создание интернет-магазина поможет вам стремительно развивать свой бизнес, увеличить количество продаж, а самое главное, получать высокую прибыль!
Рейтинг@Mail.ru Яндекс.Метрика
© 2014 - 2017 BigLib.info — это сокращение от Big Library (большая библиотека).
Целью создания этого сайта было сделать литературу доступной для всех, кто желает ее читать.
Использование любых материалов сайта без согласования с администрацией запрещено.
Обратная связь