Велика бібліотека української літератури
» » » Ідея Раскольнікова і її катастрофа

Сочинения по русскому языку Учнівський твір По романі Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання”. Достоєвський у своєму романі зображує зіткнення теорії з логікою життя. На думку

Ідея Раскольнікова і її катастрофа

Учнівський твір По романі Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання”.

Достоєвський у своєму романі зображує зіткнення теорії з логікою життя. На думку письменника, логіка життя завжди спростовує, робить неспроможної будь-яку теорію. Виходить, будувати життя по теорії не можна. І тому головна філософська думка роману розкривається не як система логічних доказів і спростувань, а як зіткнення людини, одержимого вкрай злочинною теорією, з життєвими процесами, що спростовують цю теорію. Теорія Раскольнікова ґрунтується на нерівності людей на вибраності одних і приниженні інших. І вбивство баби задумане як життєва перевірка цієї теорії. Такий спосіб зображення вбивства відбиває авторську позицій): злочин, що зробив Розкольників, – це низька, підле справа з погляду самого героя. Але він зробив його свідомо, переступив свою людську натуру, хоча начебто й не зі своєї волі, начебто виконуючи чиєсь приписання.



У трактирі Розкольників підслухав міркування студента про те, що в ім’я високих цілей старуху-процентщицу можна вбити. Але виникла непередбачена обставина – фатальною випадковістю стало вбивство Єлизавети. Убивши бабу, він перевів себе в розряд людей, до яких не належать ні Разумихін, ні сестра, ні мати, ні Соня. Він відрізав себе від людей. Це заважає йому не тільки жити спокійно, але й просто жити. Тому щиросердечна боротьба героя стає усе заплутаніше, Розкольників як і раніше вірить у силу своєї ідеї й нехтує себе за слабість. У той же час він страждає від неможливості спілкування з матір’ю й сестрою, думати про їх так само болісно, як думати про вбивство Єлизавети. Розкольників повинен, по своїй теорії, відступитися від тих, за кого страждає. Йому нестерпна думка про те, що його теорія подібна з теоріями Лужина й Свидригайлові, він ненавидить їх, але не має права на цю ненависть. “Мати, сестра, як я люблю їх! Отчого тепер я їх ненавиджу, поруч себе не можу виносити…” У монолозі показаний весь жах його положення: людська натура зштовхнулася з його нелюдською теорією, і вона, теорія, перемогла. Достоєвський не показує морального відродження свого героя. Завдання письменника полягає в тім, щоб показати, яку владу над людиною може мати ідея і як страшної може бути ця ідея. Ідея героя про право сильного на злочин виявилася абсурдною. Реальне життя перемогло теорію. Від самітності, сумнівів і борошн совісті, Розкольників приймає шлях смиренності, жалю, а в остаточному підсумку відмовляється від якого-небудь протесту. Достоєвський розумів, що такий фінал суперечить логіці розвитку образа Раскольнікова, та й слова покаяння й смиренності Раскольнікова звучать не дуже переконливо.



Але все-таки звучать! Достоєвський хоче переконати читача в безглуздості й шкідливості активної боротьби людини за зміну існуючого порядку, у безглуздості й шкідливості боротьби насамперед для самої людини. Загальна гармонія й щастя людей можуть бути досягнуті лише діяльною християнською любов’ю, стражданням і смиренністю. У реальному житті цей заклик Достоєвського означав лише відступ перед миром насильства й зла, що так нещадно викриває роман “Злочин і покарання”.

“Бідні люди” у романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання” У статті “Забиті люди” Н. А. Добролюбов писав: “У добутках Ф. М. Достоєвського ми знаходимо одну загальну рису, більш-менш помітну у всьому, що він писав. Це біль про людину, що визнає себе не в силах або, нарешті, навіть не вправі бути людиною, сьогоденням, повною самостійною людиною самим по собі”. Роман Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання” – це книга про життя знедолених, це біль письменника за зганьблену честь “маленького” людини. Перед читачем розвертаються картини страждань “маленьких” людей. Їхнє життя протікає в брудних комірках, на бульварі.



Холодно й байдуже дивиться ситий Петербург на знедолені. Трактирна й вулична стихія втручається в долі людей, накладає відбиток на їхні переживання й учинки. От жінка, що кидається в канал…. А от по бульварі йде п’яна п’ятнадцятирічна дівчинка. Ця страшна картина викликає гіркі думки в Раскольнікова. Він знає, чим і як закінчить життя ця розтоптана з юного років людська душа. “Бідна дівчинка!.. Опам’ятається, поплаче, потім мати довідається… Спочатку приб’є, а потім висіче, боляче й з ганьбою, мабуть, і зжене… А не зжене, так все-таки пронюхають Дар’ї Францівни, і почне чмихати моя дівчинка туди так сюди… Потім негайно лікарня (і це завжди в тих, які в матерів живуть дуже чесних і тихенько від них мучаться ), ну а там… а там знову лікарня… вино… шинки… і ще лікарня… року через три-трьох-три-два-три – каліка, разом життя її дев’ятнадцять чи вісімнадцять років від роду з…”



І гнівом дихають його слова, коли він зі збурюванням говорить, що існуюча життя виправдує подібне свідоме приниження людини: “Це, говорять, так і треба. Такий відсоток, говорять, повинен іти щороку…” У цей відсоток і потрапили Мармеладов, Катерина Іванівна, Соня, Дуня Раскольнікова. Типовий притулок столичної бідноти – жалюгідна кімната Мармеладових. Побачивши цієї кімнати, убогості мешканців зрозумілої стає та гіркота, з якої її хазяїн кілька годин назад розповідав Раскольнікову історію свого життя, історію своєї сім’ї. Оповідання Мармеладова про себе в брудному трактирі – це приголомшлива сповідь “загиблої людини, задавленого несправедливо гнітом обставин”. Це крик про допомогу. Гіркий п’яниця, що пропиває останні панчохи дружини, що втрачає службу через свій порок, Мармеладов дійшов до останнього щабля людського падіння. “Нас обкрадав так у шинок носив”, – говорить Катерина Іванівна.

Але сам порок Мармеладова пояснюється безмірністю його нещасть, свідомістю знедоленості, приниженості, які приносить йому вбогість. “Вельмишановний пане, – почав він майже з урочистістю, – бідність не пороть, це істина. Знаю я, що й пияцтво не чеснота, і це тим більше. Але вбогість, вельмишановний пане, убогість – з. У бідності ви ще зберігаєте свою шляхетність уроджених почуттів, в убогості ж – ніколи й ніхто”. Мармеладов – людина, якій “нікуди йти”. Розпачем людини-одинака звучить його скарга: “Адже потрібна ж, щоб усякій людині хоч куди-небудь можна було піти. Тому що буває такий час, коли неодмінно треба хоч куди-небудь так піти!”



Мармеладов усе далі котиться вниз, але й у падінні він зберіг кращі людські пориви, здатність сильно почувати, за словами Д. И. Писарєва, “йому не змінила природна делікатність і чуйність глибоко ніжного характеру”. Останній щиросердечний рух Мармеладова – це благання до Катерини Іванівни й Соні про прощення. Так, дійсно, все життя Катерина Іванівна шукає, чим і як прокормити своїх дітей, вона терпить нестаток і позбавлення. Горда, гаряча, непохитна, залишившись удовою із трьома дітьми, вона під погрозою голоду й убогості була змушена, “плачу й ридаючи, і руки ламаючи, вийти заміж за непоказного чиновника, удівця із чотирнадцятилітньою дочкою Сонею, що, у свою чергу, жениться на Катерині Іванівні з почуття жалості й жалю. Отут мимоволі пригадуються слова Мармеладова: ” чи Розумієте ви, що виходить, коли вже нікуди більше йти”? Нестаток, убогість давлять сім’ю Мармеладова, доводять Катерину Іванівну до сухоти, але в ній живе почуття власного достоїнства. Сам Достоєвський говорить про неї: “А Катерина Іванівна була поверх того й не із забитих, її можна було зовсім убити обставинами, але забити її морально, тобто залякати й підкорити собі її волю не можна було”. От це прагнення відчути себе повноцінною людиною й змусило Катерину Іванівну влаштувати шикарні поминки. Достоєвський постійно підкреслює це прагнення словами “гордо й з достоїнством оглянула своїх гостей”, “не вважала за потрібне дати відповідь”, “голосно помітила через стіл”. Поруч із почуттям самоповаги в душі Катерині Іванівни живе інше велике почуття – доброта. Вона намагається виправдати свого чоловіка, говорячи: “Уявите, Родіон Романович, у кишені в нього пряникового петрушка знайшла: мертвий-п’яний іде, а про дітей пам’ятає”. Вона, міцно притискаючи Соню, начебто грудьми хоче захистити неї від обвинувачень Лужина, говорить: “Соня! Соня! Я не вірю!” У пошуках справедливості Катерина Іванівна вибігає на вулицю. Вона розуміє, що після смерті чоловіка діти приречені на голодну смерть, що доля немилостива до них.



Так Достоєвський, суперечачи собі, спростовує теорію смиренності, що нібито приводить усіх на щастя й благополуччя, коли Катерина Іванівна відкидає розрада священика. Трагічний кінець Катерини Іванівни. У нестямі біжить вона до генерала, щоб просити про допомогу, але їхній сіятельство обідають, і перед нею закривають двері. Більше немає надії на порятунок, і Катерина Іванівна зважується на останній крок: вона йде просити милостиню. Дуже вражає сцена смерті бідної жінки. Слова, з якими вона вмирає, (”уїздили шкапу”, “надірвалася”), перегукуються з образом замученої, забитої до смерті шкапи, що колись приснилася Раскольнікову. Про раз коня, що надірвався, у Ф. Достоєвського, вірш Н. Некрасова про б’є клячу, що, казка М. Салтикова-Щедріна “Коняга” – це узагальнений, трагічний образ замучених життям людей. В особі Катерини Іванівни відбитий трагічний образ горя. Цей образ містить у собі величезну силу протесту. Він встає в ряд вічних образів світової літератури.
Хотите создать по-настоящему уникальный и прибыльный интернет-магазин, который будет привлекать клиентов?
Создание интернет-магазина поможет вам стремительно развивать свой бизнес, увеличить количество продаж, а самое главное, получать высокую прибыль!
Рейтинг@Mail.ru Яндекс.Метрика
© 2014 - 2017 BigLib.info — это сокращение от Big Library (большая библиотека).
Целью создания этого сайта было сделать литературу доступной для всех, кто желает ее читать.
Использование любых материалов сайта без согласования с администрацией запрещено.
Обратная связь